Чигирин очима Ф.Равіти-Гавронського

Друк

Чигирин очима Ф.Равіти-Гавронського//Пам'ятки України. - №5-6. – 2011. – с.72-79.

Діденко Я.Л., учений секретар

Чигирин та його багата історія завжди привертали до себе увагу істориків,письменників, поетів та художників. Захоплюючись минулим першої гетьманської столиці, її пам’ятками, вони приїздили до цього міста. Знаходячись під враженням від побаченого – залишали описи своїх подорожей, створювали поетичні та прозовані твори, писали картини. В різний час, протягом ХІХ – початку ХХ століття, місто відвідували М.Маркевич, Т.Шевченко, П.П.Чубинський, М.І.Костомаров, І.Рєпін, Д.Дорошенко та інші.1

Серед небайдужих до історії Чигирина був і польський історик та письменник Францішек Равіта-Гавронський.2 Він цікавився польсько-українськими відносинами XVII-XVIII ст.ст., що і стало причиною його подорожі по історичних місцях пов’язаних із козацтвом:"Через те, що для праці моєї про козаччину бажано познайомитися з топографією місцевостей історичних з часів воєн козацьких, вирішив відвідати одну за одною ті принаймні, яких до цього часу не знав…"3 Її опис був вміщений у щомісячному додатку до "Газети Львовської" №29 за 1901 рік - "Путівнику науковому та літературному" під назвою "Мандрівки історично-археологічні по Україні".

Під час подорожі автор відвідав декілька населених пунктів Чигиринщини - Чигирин, Боровицю та Суботів.

Окремий розділ "Мандрівок…" Ф.Равіта-Гавронський присвятив Чигирину. Втома від подорожі не завадила історику подати цікаві описи міста на межі ХІХ-ХХ століть. Він не лише приділив увагу його історичному минулому, але й констатував загальну убогість та складне економічне становище місцевого населення.

Джерелом історичних відомостей, легенд та переказів з історії першої гетьманської столиці для Ф.Равіти-Гавронського став місцевий житель Микола Парсункін "шмат завірюхи та авантюрника." Він познайомив автора "Мандрівок…" з найцікавішою пам’яткою міста, яка привертала незмінну увагу шукачів скарбів – Замковою горою, та розповів про пошуки старожитностей місцевими жителями. Розповіді Парсункіна підштовхнули Ф.Равіту-Гавронського до пошуку історичного підґрунтя легенд та переказів, що побутували в Чигирині в кінці ХІХ- на початку ХХ століття.

"Мандрівки історично-археологічні по Україні" містять цінні відомості з історії першої гетьманської столиці наприкінці ХІХ-початку ХХ ст.ст., що становить особливий інтерес для сучасних дослідників.

Оригінальний текст "Мандрівок…." написаний польською мовою. Дана стаття являє собою переклад із максимальним наближенням до оригіналу та намаганням зберегти авторський стиль викладу, мовні звороти, правопис власних назв та пунктуацію. Скорочення розкриті в квадратних дужках.

Мандрівки історично-археологічні по Україні

Чигирин

Подорож до Чигирина незмірно втомлююча та важка. З Києва Дніпром потрібно їхати пароплавом до Бужина годин 18, а повертатися, проти [течії] води – 23. В інших умовах подорож могла б бути тільки приємністю, але кораблями, курсуючими по Дніпру – [це] страждання. Спричиняються до того надзвичай примітивне устаткування кораблів та однаково примітивне відношення [їх ] власників до пасажирів. Щоправда небагато собі наказує платити, але теж окрім переміщення, в прямому розумінні, нічого більше не дає. Насамперед переповнення кораблів неможливо велике. Кожна весна розпочинається мандрівками людності сільської до Лаври Печерської у Києві і взагалі по чисельних київських монастирях. Перша палуба кораблів зазвичай буває так щільно забита пасажирами цього роду, що буквально серед збитої маси людності не подібна. Усе те душиться біля залізної огорожі машини парової, посеред сорокаступеневого підйому. Якщо це грішники, яких не рятують молитви у місцях святих одправлені, то подорож посеред таких умов принести їм хіба повинна спокутування вин.

Окрім того, що перша палуба є переповнена – і як наслідок переповнення змушує тих бідних мучеників мандрувати по цілому кораблю з метою пошуку місця і щоб зайняти палубу верхню. При такому методі поводження пасажирові першого і другого класу, для яких власне верхня палуба призначена, немає жодної зручності, ані спокою, тому що постійно стикається [він] з натовпом брудних до неможливості робітників, які споживаючи свою рибу чи сало, кидають рештки не піклуючись про те [що] де впало. Каюти брудні і низькі, і яскраво-червоний плюш [кают] першого класу анітрохи бруду не закриває.

В таких тоді умовах посувалися дуже поволі, тому що щохвилини з’являлися побоювання зачепити мілину. Місця небезпечні в цьому відношенні щоправда позначені, але те не захищає від того щоб корабель сів на мілину. У кожному небезпечному місці робітник міряє призначеним для того ломом глибину води і голосно вигукує: 5 – 6 – 9 поділок мірки (полів мірки) – глибоко! – По слову "глибоко", повтореному кількаразово, корабель рушає знову усією силою пари. Такий-то найпростіший корабель.

Кухня на кораблі до неможливості обридлива, до того ступеня, що окрім чаю буквально жодного іншого харчу вживати безкарно не можна. Говорять що на інших кораблях краще. Я їхав у цю сторону на "Імператорі", повертаючись на "Могучому", - але знайшов що – ambo meliores [один одного вартий].

З Бужина найнятим візком під’їжджаємо до Чигирина посеред жахливої спеки, товаришка якої тиша збільшує , здається, ще дужче спеку. Від пристані корабля до міста близько 25 верст, але якої дороги! Не знаю навіть чи правильно говорити, слово "дорога", якщо почавши од Бужина щонайменше іде десять розгалужень піщаних, які ведуть до степу. Кожна іде куди хоче, і ці ніби дороги в’ються найрізноманітнішими закрутами посеред пісків, сягаючих коням до пахвини. Коні посуваються крок за кроком, колеса скриплять і скреготять – і так цілих п’ять верств треба їхати доки шлях добіжить до стрімкого виїзду. Нарешті стає трішки краще. Виїжджаємо на степ. Це є назва неслушна, тому що площина, якою їхати тепер треба характеру степового не має - є лише рівнина піщана, могилами усіяна. Степ лежить далі. Є принаймні краще, що їдемо швидше. Дорога широка, рівна, нещодавно висаджена вербами. – звичайно не брукована. Трохи більше як за годину їзди такою дорогою, в’їжджаємо знову у справжні печі і знову дорога розходиться на десяток різних розгалужень. Голі піски, голі пагорби, а швидше насипи піщані – і так на величезному просторі, як тільки око сягнути може. Тут і купи лози, яка самородно на пісках росте, а в далекій перспективі, як оази якісь, видно групи дерев більших чи менших. І знову крок за кроком посеред скрипу піску через 7 верств майже під’їжджаємо до Чигирина. Рука людська нічого тут не зробила, щоби піски засадити і використати, хоча вони дуже родючі і в основі мають дуже багато води, так що будь-яка рослинність надзвичайно буйно росте. Колись ліси тут були. Років сто майже знищено їх – і залишились аж донині ребра голі летючих пісків.

Нарешті видно Чигирин.

В тій стороні мали ми кращих коней і тому їхали 3,5 години, поверталися – близько 5. І завжди на спеці африканській.

Що то є власне Чигирин? Хто знає яку роль це місто відіграло в минулому, яке було могутнє і сильне, скільки битв на площинах і болотах, пройшло, та даремно шукати буде історичного Чигирина. Сьогодні це є одне велике село [яке] од Крилова майже тягнеться аж до Суботова, в садках шовковичних та вишневих, посеред буйної зелені дерев фруктових і винограду лежить. Ніхто крім матері природи і не доглядав тих дерев. Шовковиця росте, бо так Пан Бог хоче, але шовкопрядів ніхто не годує, виноград велетенської кількості росте, щоправда дико, але ніхто обробітком його і виготовленням вина не займається. Здавалося б, що цей багатий закуток, щедрий по природі, покараний якось залишився самотнім посеред піску і боліт покинутий на вічне забуття. Інші міста піднеслися матеріально, розрослися, розвинули промисловість, торгівлю – а Чигирин сидить на узбіччі та в убогості.

Посеред блиску дзеркала Тясмину, посеред буйної зелені показався нам здалеку Чигирин, а над ним висіла гола цілковито, без жодного деревця гора, звана серед людей "польська" та сама, на якій колись підносився міцний і укріплений замок на південних кресах.4 Тепер стоїть там тільки башта пожежна – каланча – де знуджений інвалід спостерігає за [пожежною] безпекою міста. У підніжжя гори, як гнізда ластів’яні, приліпилося кілька будинків найбіднішої людності.

Переїхавши через міст дерев’яний на Тясмині, в’їхали врешті в широку вулицю міста. Низькі одноповерхові будинки убогі, площа торгівельна, оточена , магазинчиками з дерева (лавки) – ото Чигирин. Бодай чи не єдиний на ціле місто дім мурований є заїжджим двором чи готелем, як кому подобається називати і [є ] власністю жида Герцика. Згадується мимоволі прізвище славного полковника, на доньці якого був одружений Пилип Орлик. Сумні долі. По гучній але кривавій славі полковничій єдиний слід залишився до сьогодні - жидівське прізвище на вивісці поганого заїжджого двору.

Не витрачаючи часу розпочинаємо зараз же налагодження зв’язків і пошуки. Передусім запитаємо про "старих людей", бо серед них звичайно зберігаються легенди і традиції історичні. Дивна то річ пам’ять старості. Дітьми слухаючи оповідання батьків і дідів - як помітили люди – забувають з часом про все, тому що хвиля життя відносить їх у вальсі щоденному [турбот] про хліб насущний далеко від минулого, на старість однак повертаються знову до переказів та легенд, почутих в молодості та живуть ними. Одним з таких старих був Микола Парсункін, котрого в Чигирині спізнав – шмат завірюхи та авантюрника. Коли б жив у столітті 18 чи раніше трохи, був би попав безперечно у вир козацький чи гайдамацький і , як який-небудь "безграмотний", був би дослужився може полковництва. Тепер, у часах спокійних і дуже відмінних від давніх, проходить життя людини, яка собі місця на світі знайти не може. Народився [він] в Єлисаветграді від матері польки та батька шукаючого заробітку на окраїнах. Батько був заможним ремісником - слюсарем – і навіть багатим. Матір рано втратив, за нею пішов батько і молодий гуляка став на шлях [свого] інтересу. Гуляв страшно, доки все прогуляв. Танці, гулянка, чарка – ніщо його не минуло. Коли ж від майна залишилися крихти, приїхав випадком до Чигирина, а було то років кількадесят тому. Забрався сюди на полювання, бо був запеклий мисливець. У околицях [Чигирина] звіриний гук [чувся] ніхто не був у змозі, здавалося винищить її [звірину]. Осів він тут, оженився, ремесло впровадив батьківське, але щось там у душі його прагнуло кращого, бо не лише рушниці лагодив, але також і для ікон "ризи" приробляв. І полював постійно – із "справниками", з "приставами", з урядниками. Над Тясмином були лози і очерети неприбрані. Очерет до 3-х сажнів понад водою виростав – а нині ще й вище – тільки вже звірина з кущів, полів і очеретів зникла майже. Парсункін на старість залишився самотнім – не було на що і з ким полювати навіть.

Познайомившись зі мною, спочатку обережно і холодно [відносився], відійшов помалу і виявився дуже добрим і охочим оповідачем. Народжений в часи коли ще відгомін козаччини жив серед людності сільської, поглинув у себе барви минулого і любов до часів минулих. На старість перетворилося це в нього на захоплення усілякими пам’ятками старожитності, а відгомін [легенд] про скарби козацькі не давав йому спокою. Скарбницею легенд між тим в цьому відношенні були два об’єкти: польська гора в Чигирині і гора в Суботові, на якій садиба Хмельницького розміщена була колись.

Садиба Парсункіна знаходиться над Тясмином на лівому березі от-таки майже навпроти польської гори. Чигирин, містечко, лежить на правому березі, а Чигирин село - майже цілковито на лівому. Хата Парсункіна велика, охайна, на дві половини поділена. В одній верстат і піч, друга – щось на зразок салону, так звана "чиста кімната". Коли вперше до нього прийшов, господаря не було вдома. Посидівши з півгодини коло верстату і попрощавшись із дружиною [Парсункіна], зрозумів, що так і завтра прийде [доки той прийде]. Ледве вийшовши на дорогу , [почув як] діти крикнули: іде, іде! Назустріч мені ішов чоловік, як дуб - буквально. Хоча мав вже сьомий десяток за плечима ішов міцно, як юнак. Обличчя некрасиве – широке з різкими рисами, але з виразом певної енергії та сили.

Через те що до вечора було іще далеко, вирішили піднятися на оцю польську гору. Дорогою повертаючою через міст було напевно зо три добрих кілометри до Каланчі, коли ж навпростець через Тясмин і половини того не буде. Послав тоді жидка по човен, а сам розмовляв з Парсункіним. Жид же не з’являвся. [Тоді] Парсункін пожертвував свій човен. Не минуло кілька хвилин, як невідомо звідки з’явився човен на річці тут же при березі. У човні посередині стояла десятирічна дівчинка, як мені це наразі здалося з веслом у руці. Сідаємо, і Парсункін нас перевозить. Сівши, він той час же заходився починати розповідати, що у цьому місці власне – а були ми ледве за три кроки од берегу – Тясмин сягає 30 аршин глибини, що щороку топиться тут кілька людей, а він у своєму житті – ось з цього човна – говорив – кілька десятків вже з води "витащив". Як почує – бувало - крик, так говорить зараз жінці: сідай у човен і виїжджай, а сам розбігається і бух у воду. Лише тільки побачить де він є [потопельник ] – то зараз за чуприну і "витащить". Минули глибину – в’їхали в очерет – вже до берегу близько, обернувся, аж нас везе дівчинка десятирічна, а замість весла жене човен лопата для саджання хліба до печі!

Пішли поволі схилом гори замкової наверх.

Йшли невеликою улогвиною, але [яка ] достатньо виразно вимальовувалася як дорога до замку, що підносився колись на горі. Череди скоту міщанські, кози жидівські і люди, робили, здається все, щоби слід усілякий давнього життя знищити. Все перекопано, перерито. Під вершиною майже півколом неправильним, іде два виразні ряди окопів, маючі характер батарей. Коли ж ми до них наблизилися, Парсункін показав свіжо перекопане місце і розповів, що тут саме шукав скарби у якомусь підземному коридорі, слід якого донині видно, знайшов невелику залізну шмигівницю, у формі лійки, яку тут же назавтра купили у нього.

Беруся сказати стисло, що оця , так звана донині "польська гора", не є горою, якщо називатися горою [може ], то назва така може хіба використовуватись відносно до [висоти щодо] міста, розміщеного у підніжжя її в низині Тясмину. Відносно до степу, сягаючого до південного-заходу площини вершини, достатньо велика, відділена від решти глибокими ярами, доходячими до долини Тясмину. В цей спосіб оця названа гора становила місце достатньо недоступне, і достатньо захищене, якщо взяти до уваги тогочасні засоби оборонні. Можна було б назвати її великим виступом гранітовим, які часто над Тясмином і Дніпром бачити можна. На поверхні, врешті особливо од північного сходу, сліду ніде граніту немає, проте на глибині кілька метрів іде збитий піщано-глинистий насип багатою і родючою чорною землею покритий, і лише од північної сторони тут виступають назовні гранітові блоки. У нинішньому стані вершина являє собою рівну площину, без сліду будь-яких споруд. З півдня відділяє [її] од степу глибокий достатньо широкий рів, через який мав бути перекинутий міст званий турецьким. Опирався він з одної сторони на вертикальну гранітову скелю, яка сама при цьому унеможливлювала доступ до фортеці, а з іншої на невиразні обшарпані нині краї степової площини. Од сторони західної знаходяться каменоломні в ряд. З велетенських блоків гранітових, що добуваються відповідно до рівної вертикальної лінії, виробляють каміння млинове – і то є єдиний промисел Чигирина. Унизу, глибоко мабуть від шести до десяти метрів глибини лежать стоси зламів гранітових і ряди каменів млинових. Знищення гори посувається од заходу на схід, і є надія, що за якихось тридцять літ сліду по ній не зостанеться.

Sic transit gloria mundi[Так проходить слава земна]

Недалеко від нинішньої "каланчі" було донедавна джерело чистої і досконалої води, яке із розщелин гранітових пробивалося. Руйнування однак скель порохом знищило напевно приток [води] і джерело зникло.

Парсункін оповідав далі, що нещодавно у цьому місці провалля по видовбаній [камінній] межі - знайшов близько від поверхні землі величезні шматки жужелі, іноді вагою по кілька пудів, що утворились при плавінні заліза. Сам коваль і слюсар [Парсункін], вирішив спочатку, що то сліди кузні, але величина брил наштовхнула його на думку що може тут існувала колись гута залізна. Думка правдоподібна, - але якого періоду [гута]? Можливо козацького. На одному з тих місць, на якому сьогодні провалля відкривається знайшов також зливки бронзи, які – визнав це щиросердно – жидам спродав. Знаходили також інші. Ось, недавно – розповідав – Борис Науменко також знайшов, а поруч зливку бронзового і стріли якісь чорні, але не залізні… схоже мідні.

Закарбуємо собі в пам’яті цього Науменка. І так ходили по цій горі, сідали, відпочивали на лавці, яку напевно охоронець своїм коштом поставив і знову ходили розмовляючи. Парсункін розговорився. Коли ж стали над краєм прірви утвореної каменоломнями, ногою ткнув засипану розщелину в землі і сказав: а тут, проше пана, шукаючи скарбів, натрапив на скелети людські, але яких великих людей, більших від нинішніх. Лежали один на другому, і кожен з них був вугіллям посипаний.5 Чи то був найстаріший у нас спосіб поховання померлих? Може бути. Але науковий доказ загинув безповоротно як і рештки [людей] поховані залишилися під рештками зломів камінних. "Недалеко від цього місця і мідь знайшов" – сказав. "Був тут іще – продовжував далі – камінь великий плаский, на землі лежачий, на якому видно було слід руки людської. Почали шукати цього каменя і не знайшли. "Певно і це чорти узяли" – закінчив. Є щоправда інший камінь, на якому невиразно в глибині, ніби висічене [зображення] видно, але без сліду долоні. Вид із цієї гори прекрасний; якийсь могутній, дикий, повний сили первісної природи. Сонце власне, заходило коли ми закінчили наші оглядини. Перед нами як на долоні лежала велетенська долина Тясмину і відділяючі її від Дніпра піщані дюни, світячи білими ребрами. За зеленими купами дерев виблискували тут і там білі плями озер – решток історичних, - зелені куполи монастиря і золотисті хрести церкви.

Парсункін розповідав, показуючи рукою визначні місця. "Ото бачить пан, там де сьогодні стоїть Троїцький (св.Трійці) жіночий монастир за Тясмином – де цей лісок, стояла там колись фортечка козацька, звідки козаки по замку стріляли".

"Там, колись ріку перепливали, [там] був другий міст, а перший стояв на цьому самому місці де нинішній. В часи війни козаків з турками, козаки перший підпалили, а на другому підпиляли стовпи. Бачачи це лихо, турки почали тікати і на міст цей кинулися – от тоді – то їх до чорта загинуло."

"Тут у цьому місці, де стоїть "каланча" стояв колись хрест камінний в пам’ять, що з цього місця син Хмельницького стріляв до Суботова, до батька і збив хрест на суботівській церкві камінній".6

"Люди розповідають, що колись Дніпро йшов під горою, де сьогодні Тясмин, але одступився – а ось те озеро, бачить пан, що блищить за ліском, дуже глибоке називається Ірдинь".

"Де сьогодні базар і магазини (ряди), там стояв монастир міський, а у цьому самому місці де сьогодні в’язниця – найкращий будинок у Чигирині (тюрма) – був пресбітеріум (престол)7.

Поміркуємо хвилину над тими убогими у деталях, але цікавими оповіданнями Парсункіна.

Згадки місцеві відносяться не до періоду слави Чигирина, [а] лише до періоду упадку козаччини.

У Чигирині, по відступу Виговського, обраний став за згодою і підтримкою Росії гетьман молодий 17-річний Юрій Хмельницький; тут за допомогою гучних учт намагався затерти погане враження, яке викликали його домовленості з Росією; може, завдяки цьому посеред черні, постала символічна легенда, що "син стріляв по церкві батьківській у Суботові", нищачи власними руками справу батька. Правдоподібно однак віднести належить появу цієї легенди до р[оку]1661, коли Чигирин був обложений через Юрася Хмельницького.

Оте "стріляння козаків по замку", як і битва з турками під Чигирином, відноситись може до часу амбітних бажань Дорошенка, якому хотілося бажаного "панування". Щоби Многогрішного, гетьмана лівобережної України легше [було] подолати, почав Дорошенко загравати з Турцією і віддав Україну під протекцію султана. Бажання ці занепокоїли Річ Посполиту і козакам не подобалися. Полки Уманський, Брацлавський, Немирівський і Подільський відмовивши йому у послушенстві, вибрали гетьманом Михайла Ханенка, полковника Уманського. Збільшило це ще дужче завірюху українську. Ханенко став на сторону Речі Посполитої і Собеського, і коли майбутній король польський у році 1671 здобував по черзі Умань, Ставище, Брацлав, Кальник, Немирів то Дорошенкові замкнутому в Чигирині завадив. Тоді султан вислав йому на допомогу 6000 жовнірів. У році 1678 знову 100000 турків і татар обложили Чигирин. Може якась думка обложених через Ханенка, постидна смерть [їх] знайдена у течії Тясмину, дала імпульс до пізнішої легенди історичної.

І Самойлович, також з претензією на гетьманство над усією Україною, мірявся [силами] з Дорошенком у році 1674, хоча змушений був од облоги одступить і з тим фактом можливо пов’язать розповідь про "стрільби козаків по замочку, у якому був Дорошенко замкнутий. У р[оці]1676 Москва і козаки також Чигирин облягала, а Дорошенко, віддавши місто, ледве життя урятував. Такі то рештки правди історичної блукають донині [і почути можна] з уст мешканців старого Чигирина. Від часів отої війни турецько-козацької, знищене місто не піднялося з руїн і перестало бути столицею гетьманською. Одним з найцікавіших [оповідань] є безперечно розповідь про те, що "Дніпро проходив колись під горою польською" і зупинитися на ньому варто. Звідки воно могло з’явитися і які докази на підтримку його?

Аби бути впевненим у моїх гіпотезах щодо визначення положення деяких міст над Дніпром старожитнім від Потоцького і Садовського - не вірю, сумніваюся навіть – тим більше що зауваження кинуте мимохіть, та як на мене є аргумент, що суперечить цьому, але дуже важливий: знайомство з топографією давнього Борисфену, що тягнеться від Мошон, Черкас, Чигирина аж до Крилова. Треба пам’ятати про те, що легенда, ніби Дніпро ніс свої води колись цими місцями, утримується донині серед люду сільського від Мошен чи Мошнів, згідно з старим правописом, аж до Чигирина.

[Що] Насамперед впадає в око, [так] це так звана іншомовність звучання назва Ірдинь. На північ від Сміли, коло Мошнів, трясовиська болотні називають "болотами ірдинськими", між великим селом Білим-озером і Смілою лежить село Ірдинка, під Чигирином - озеро Ірдинь. Що то за назва? До якої групи мовної належить? Не знаючи [як] дати відповідь, залишимо розв’язання цієї загадки лінгвістам. Відповідно до звучання думаю, можливо зробити висновок про тюркські корені географічні [назв] в цій околиці. Але не хочеться бавитися здогадками безпідставними.

Переходимо до Дніпра. Відомо всім, що правий берег Дніпра аж до села Будище, неподалік [від] Черкас, є високим і скелястим, якщо [ж] од Будищ почавши [переміщуватися], на більшому чи меншому віддаленні од сьогоднішнього головного русла річки, є низинний, з великими пагорбами піщаними, з великими водоймами, із підмоклими трясовинами – і так аж до правого берега Тясмину, який є піднятий [і ] має характер берегів Дніпрових і характер цей утримується аж до Крилова. На болотах, пісках і озерах, між Дніпром і Тясмином знаходять і до сьогодні рештки великих лодій і якорів залізних. Вже, доводити цього не потрібно, що то за сліди стародавнього судноплавства [є] – мусили тут бути отже і глибина води для суден відносна, і людність густонаселена і щось вироблятися на продаж.

Отож у смузі, нинішній між Тясмином та Дніпром лежачій, що має характер річкового дна, сягаючого од села Будище, попід Мошнами, Байбузами, Млієвим, оточуючи озеро Гуляй городком і Нечаївкою та берегом Тясмину іде аж до Чигирина та Крилова.

Не зазнаючи майже сумніву [вважаю] що той путь проходив одним рукавом Дніпра, створених з сьогоднішніми рукавами велику кількість островів. Припущення тобто цілком імовірне якщо, візьмемо до уваги положення топографічне, традиції місцеві і врешті знаходження слідів мореплавства там, де сьогодні піски і болота. Але це ще не всі аргументи. Спробуємо кинути оком на карту Птоломея і зорієнтуватися. Маємо на думці лише квадрат що вміщає Сарматію європейську. Не [віддаляючись] од предмету [потрібно] буде на початку розповісти, що мапа Птоломеєва є власне карта його попередника Марина, яку Птоломей виправив і до практичного вжитку пристосував, укладаючи її відповідно до оповідань мандрівників відвідуючи цей край.

[Я ] Не є географом і не буду в цілому аналізувати помилки олександрійського географа: чому Ольвію позначив вище а не нижче, чому Гіпаніс з правого на лівий берег перемістив і т[ому] п[одібне]. Помилки мусили звичайно бути там, де не було точних математичних замірів. Йдеться передусім про місцевість, яка відвідувалась [мандрівниками]. Птоломей накреслив карту згідно "оповідань подорожніх", якими були і мусили бути передусім грецькі купці; Наступну накреслив для них, для [їх] практичного вжитку. Карта його, особливо Сарматії європейської, і переважно [її] південної частини, дає зачислити до типу [карт] подорожніх. Ходили тут – і купці безсумнівно – про [що говорить] опис шляху торгового і на цьому шляху визначали найголовніші пункти, не піклуючись дуже, а може і зовсім про те не [турбуючись] як математично, так сказати, [відноситься] цей пункт до довжини та широти географічної.

У Птоломея Дніпро складається з двох розгалужень. Одне, бере (початок) од сьогоднішніх джерел. Ліве, друге, виходить із озера Амадока, праве з’єднане в єдиний рукав при місці Метрополь. Отож цей правий рукав [Птоломей] назвав Борисфеном. По лівому розгалуженню ідуть міста: Азагорі, Амадока, Сар, Серім, а при злитті – Метрополь, на правому: Лейн, Сарбак, Ніос, і – Метрополь. Виникає питання: чому Птоломей оцей правий рукав, значно коротший назвав Борисфеном, а інший залишив без назви. Деякі хочуть вбачати [в ньому] Прип’ять, а в озері Амадока – болота пінські. Щоправда Прип’ять (При-путь, річка, що лежить на дорозі) за часів Антонінів знана вже була добре, вздовж Прип’яті знайдено скарби монетні з того періоду, але звідси іще не виникає, щоби Прип’ять, люди, які її знали, мали називати Борисфеном. Міг зрештою Птоломей і не зустріти нікого, хто йому [міг] доставити вірних, відповідно часу, даних і для цього на карті шляху не позначив. Північ [від] його Сарматії, від озера Амадока, повна невідомість, ані жодного міста, ані жодного села немає.

Рукав, який Птоломей назвав Борисфеном, мусив існувати у дійсності за його часів, але раніше напевно, а пізніше щойно почалися визначені зміни топографічні, як ті назви одірвали не як від загальної номенклатури.

Витлумачу це ясніше.

Згадаймо вже, що Дніпро мав давно творити русло у межах означених вище від Будищ до Крилова, що цим руслом, як [за шляхом] коротшим проходячим через край залюднений, для торгівлі вигідним [ходили], купці грецькі також охоче користуватися [ним] мали. Комунікація обох русел перерватися мусила вище Будищ, там де сьогодні ще схрещується найбільша кількість рік, річок, струмків, боліт (Березняки, Тубольці, Плеваки), і тут же за Мошнами починаються болота Ірдинські. Коли це сталося? Невідомо. Безсумнівно однак за часів Птоломея вже не було зв’язку між двома рукавами, але існувала велика кількість водойм, які сьогодні утворюють три стави: озера Біле, Бузуківське та Смілянське, які у Птоломея виступають разом, як озеро Амадока, з тої ж сторони, як це сьогодні видно на ряді пагорбів, які тягнуться до Мошон, були оце гори Амадокійські перенесені, як Гіпаніс, на ліву сторону Дніпра. Так отже Тясмин, сьогодні несучий води від Сміли до Крилова, нічим іншим не є як тільки, старим руслом Борисфену, тим самим рукавом, який Птоломей Борисфеном назвав, [а] течія Тясмину до Сміли, бути мусить притокою Дніпра. Якщо правдоподібність того припущення може бути підтверджена тоді Метрополь не Києвом буде а Чигирином радше.

Передусім [з’являється] зауваження; якщо [там] тоді йшов шлях грецький дійсно, якщо значна частина сьогоднішнього Тясмину – од Сміли починаючи – була рукавом Дніпра, то це доводить що Чигирин є, і швидше може бути, Метрополем Птоломеєвим. Якщо ж з оцим Метрополем Греція мала якісь стосунки, то крім переказу народного, про який згадувалось вище, що Дніпро під Чигирином проходив, відносини ті могли відбитися у знахідках культурних, як [то]: монети, прикраси, зброя та ін[ше], а в такому разі мусила тут сидіти густо людність, з якою вони торгівлю проводили, та людність ні від кого іншого [а] тільки від них переймала усілякі здобутки цивілізаційні то на тих місцях стикалися два світи: грецький і варварський.

Передусім щодо залюднення. Вздовж усього річища Тясмину, напевно аж до Сміли – говорять певно; бо до тої місцевості у часі моєї останньої мандрівки не сягав – посеред піщаних летючих пагорбів, у місцях де були колись ліси, знаходять сліди вогнищ, на величезному просторі не раз.

Посеред білих пісків вирізняються вони виразно як темні чи чорні плями. Земля, порита тут, містить виразні сліди вугілля і попелу, і величезну кількість дрібних черепків з червоної та сірої глини, з первісним видавленим орнаментом. Зібрав на тих вогнищах кільканадцять різних видів черепків, але і по цей час [вони] мені знадобиться і пригодитися не можуть. По дорозі з Чигирина до Адамівки на кілометровій відстані щонайменше кількадесят таких вогнищ знайшов.8 Розповідали мені також, що вітер вивіває [з піску] тут стріли і скребки кремнієві; [однак] не вдалося мені їх ані здобути ані знайти. Щодо самого Чигирина [то] справа представляється краще. Величезний молот зі світлого грубозернистого пісковику, з епохи каменю не шліфованого, знайдений під Польською горою, є виробом безперечно місцевим. Свідчить про це як матеріал, що знаходиться у великій кількості над Тясмином, [так і ] грубість обробки виробу; що з’явився під рукою простого робітника. Знаходять тут також монети римські, з часу Антонінів, звані усіма "Іванові головки". Пропонували мені навіть купити [їх], але зваживши на їх занадто загальне розповсюдження, щоби купувати [вирішив не брати].

Гора польська поставляє найбільше доказів, що поки тут повстав польський замок, існувати мусив інший – спершу грецький, потім римський можливо. Існування тут колонії грецької з часів Птоломея здається не зазнає сумніву – свідчать про це знахідки Бориса Науменка, про які вже згадувалось. Шукаючи на цій горі, як і Парсункін, золота козацького, знайшов кільканадцять стріл і зливок бронзовий. По довгих пошуках вдалося мені врешті і Науменка відшукати. Цей також прийшов позначений сильно бурхливим життям, і хоча був ще нестарим чоловіком, [з] різної печі хліба їв. Тепер рибальством займався дуже нарікаючи на тяжкі часи. Малий, лисий, міцний, окрім рибальства займався також археологією – для продажу. І він належав до типу шукачів скарбів, шукав скрізь де тільки "гроші впали" але йому завжди хтось чи щось перешкоджало; то півень заспівав, то заяць дорогу перебіг, то десь на степу вовк завив, але Борис знався на справі, ого-го-го, його не ошукаєш; то "чортяка" в зайця або вовка перетворювався словом, мав вдачу до втрати грошей [більше] , ніж до знаходження. "А це рибальство – чого то воно варте зараз – говорив із жалем. - Раки виздихали, рибу виловили – колись, колись [а тепер] цілий день і десяток пліток чи карасів зловиш, за які на торгу п’ять копійок дадуть. Раніше бувало - як човен вийшов, на воду то вмить повен човен раків наловив. Правда, що то було за безцінь. Як почнеш – бувало – вибирати, то десять мішків назбираєш того паскудства, по копійці мішок. Як не продаси, то принаймні з’їсти [буде], а зараз ані зловити, ані з’їсти "чорт ма"! Такі то люди займаються археологією. Пару раз хтось з’являвся до Чигирина і запитував про "Іванові головки", про "стріли", про "кремені різні" – і [так] з’явився промисел певного роду.

Я був настільки щасливий, що Науменку вдалося знайти в одному місці не лише стріли різні бронзові, але також зливок бронзи і жужель – слід [того] що тут, у Чигирині, може в оцім старожитнім Метрополі, було безперечно виготовлення виробів бронзових. Знайдених кільканадцять стріл, мідної роботи, невживаних майже, покритих однак найкращою патиною, яку собі лише уявити можна, фібула (верхня частина), до якої не можливо ще доробити шпильки, врешті жужель і бронза у зливках – це чи не найкращі докази, що предмети ці виготовлені на місці. Ані Парсункін, ані Науменко не знають що це є брехня чи фальсифікація у цілях наукових. Розповідаючи про свої знахідки і показуючи [це] місце вони не мали уявлення про те, що постачають доказ наукового існування виробництва бронзових речей. Не смію стверджувати, що і бронзове руків’я придбаної шаблі, котра, як турецька визначена, а колись одкопана була у селі Оситняжне9, може бути також виробом місцевим, То усякі сумніви здаються неможливими, що вироби бронзові Чигиринські йшли в обіг посеред мешканців узбережжя Дніпрового, бо відвідуючи Вишеньки, за двадцять з чимось верст за Києвом, у колекції о.Янковського знайшов стріли і фібули такого самого типу як у Чигирині. Згідно до усілякого правдоподобенства походили вони з Чигирина.

Третину зубів куплених також у Науменка, не має можливості визначить.

(Подальша розповідь Ф.Равіти-Гавронського присвячена наступному пункту подорожі – селу Суботів).

Вступне слово, публікація документа й примітки Яніни Діденко

Примітки

1. Солодар О. Нариси з історії Чигиринщини. – Черкаси: Відлуння-плюс, 2003. – С.140.

2. Гавронський-Равіта Францішек – польський історик і письменник. Народився 4 листопада 1845 року в с.Степашки (нині село Гайсинського району Вінницької обл.) Навчався у Київській гімназії, один рік у Київському університеті. Закінчив Вищу сільськогосподарську школу в м.Дубляни (нині місто Жовківського району Львівської обл.). Учасник польського повстання 1863-1864 рр., за що був ув’язнений. Наукову і літературну діяльність розпочав у 1880-х рр. Співпрацював із "Киевской стариной", де було опубліковано низку його творів. Від 1887 – проживав у Варшаві, Львові, на Підкарпатті. Основні праці Ф.Г.-Р. присвячені історії України, зокрема козацтву і польсько-українським відносинам 17-18 ст.ст.: "Богдан Хмельницький", "Історія гайдамацьких рухів", "1863 рік на Русі". Внеском Г.-Р. у вивчення історії України є дослідження про П.Орлика, життя та творчість Т.Шевченка, публікація деяких важливих джерел з часів Національної революції 1648-1676 рр. Його перу належить також кілька художніх творів на українську історичну тематику. Публіцистичні твори вміщував у часописах "Слово польське", "Газета Львівська", "Вєк ХХ", "Русь" (видавцем двох останніх і був Г.- Р.). Помер 16 квітня 1930 року у м.Юзефув під Варшавою.

3. Rawita-Gawronski Fr. Wycieczki historyczno-archeologiczne po Ukrainie // Przewodnik naukowy s literacki. Dodatek miesięczny do "Gazety Lwowskiej". Rocznik XXIX. – 1901. – S. 55.

4. Мова йде про Замкову гору Б.Хмельницького, чи як її називають Замкову, Кам’яну, Богданову гору, Богданку. Назва "Польська гора" на даний момент місцевими жителями не вживається. "Мандрівки…" - єдине джерело, де зафіксовано побутування даного топоніма.

5. Подібне поховання поблизу с.Вербівка Чигиринського повіту було описане О.О.Бобринським у його "Отчете о раскопкахъ въ Чигиринскомъ уезде въ 1905 г".

6. Цей переказ і донині можна почути на Чигиринщині.

7. Мова йде про церкву Преображення Господнього, яка була розібрана на початку ХІХ ст. при побудові Присутственних місць.

8. Йдеться про пам’ятки передскіфської та скіфської доби – зольники, подібні до яких і донині простежуються на Чигиринщині. Зокрема на Мотронинському городищі та в околицях с.Іванівка.

9. Оситняжка – нині село Новомиргородського району Кіровоградської обл.

 
kaz-news.ru | ekhut.ru | omsk-media.ru | samara-press.ru | ufa-press.ru